"Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю."
- Она знатний тусовщік! Чєво? Тю, шо, нє знаєш? Возлє самого Звєрєва, ну, того, шо з сєлікону, тусуєцца! Вау! Престіжно же! Ото крутая! - почув я нещодавно одну зі "світських" бесід наших "елітних" людиноподібних мавп, наполегливо висвячуваних владою і, на жаль, багатьма ЗМІ у кумири молоді.
Скажи мені, хто твій кумир, і я скажу, хто ти. Рівень нації визначається рівнем її знаменитостей.
Крізь гидь силіконових стандартів, з мороку знову закритих спецархівів і нашої непробивної хохляцької байдужості, з дослідів "вузьких кіл" та малотиражних неширпотребних брошур хочу привести до Ваших душ, любі читачі, ще одну суперлюдину.
Сонячну, ніжну непорочну юнку-гімназистку. І водночас - грізну козачку-месницю-воїна, поряд з якою блякне слава Жанни д'Арк.
Пані і панове! Навіки 16-літня, діва-легенда Саша Соколовська - отаман Маруся!
 |
| Фото / istpravda.com.ua |
Хай світиться ім'я її. Нам!
Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 р. в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині - Черняхівського району Житомирської області) у родині псаломника Свято-Миколаївської церкви Тимофія Соколовського та його дружини Євдокії Данилівни.
Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років, а згодом були нещадно винищені імпер-більшовицькими загарбниками.
Як не вистачає зараз нам от таких родин! Нам їх ще довго бракуватиме.
Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського Надія.
Першим цю священну війну в повіті очолив наймолодший син Соколовських - Олекса (народився 24 лютого 1900 р.). Придушуючи більшовицький заколот у Коростишеві, у ніч з 4 на 5 січня 1919 р. він загинув.
Боротьбу продовжив Дмитро (5 листопада 1894 р. н.), колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.
 |
| Дмитро Соколовський (сидить).Фото/istpravda.com.ua |
А наймолодша дочка Саша стала зв'язковою і, кажучи сучасною мовою, агітпропагандистом. Вона виступала в селах, підіймаючи людей на праведну війну, залучаючи чоловіків у загони.
Разом з побратимами (чисельність постанських формувань досягала 8000) у березні 1919 р., після зайняття більшовиками Радомишля, вони продовжують важку боротьбу.
Читайте також: Предки великого українського художника Рєпіна мали прізвище Ріпа
Перемогами соколовців захоплюються на Київщині, Волині, Поділлі.
Загони Дмитра Соколовського "як вихрі, перекидались від м. Бишова на Київщині до Новгорода-Волинського на заході, і з півночі од с. Кухарів до Корніна на південь. Бойовий район ... отамана розлягався на 150 верст в довжину і на 75 верст щодо ширини. Тут отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали - хто чим міг" - зазначала газета "Трудова громада" 21 серпня 1919 р.
"Соколовський по селах Радомиського повіту зорганізував сотні. Зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Камяннім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію" - писав хорунжий 27-го кінного Чортомлицького полку Микола Фещенко-Чопівський.
Повстання народу проти більшовиків охоплює все Придніпров'я. Кожне містечко, село організовує свій отаман.
"В районі Мотовилівки, поміж Фастовим і Васильковим (у волостях: Мотовилівській, Оленівській, Мар'янівській, Оскерівській, Сквирській, Кортнівській, Димівській, Чорноградській і инш.) - Гончар (Батрак) ... , а так само в районі Білої Церкви якийсь Орловський..." - нарікала харківська маріонеткова Рада Народних Комісарів у постанові "Про оголошення поза законом Соколовського, Гончаря (Батрака) і Орловського".
А це були не найбільші з'єднання народної армії. Північ Київщини захищав Ілько Струк (дві дивізії), південь - отаман Зелений (Данило Терпило, до 36 тис. бійців), навколо Києва - Орлик, Лівобережжя - Ангел...
 |
| Данило Терпило, він же отаман Зелений з Трипілля (сидить).Фото/istpravda.com.ua |
Після багатьох поразок більшовики кидають проти Соколовського 21-й і 22-й піші полки, 5-й кінний полк ім. Троцького та інші регулярні частини.
Його загони виручає подільський отаман Ананій Волинець (230 піших та 100 кінних козаків з 10 кулеметами), який за наказом керівників Армії УНР, відколовшись від регулярних частин, пробився у тил більшовиків до Радомишля.
25 квітня вночі у Горбулеві відділи Соколовського та Волинця розбили ворога і здобули чималі трофеї. 11 травня війська Соколовських знову оточують Радомишль і 25-го займають його, тут вони ледь не впіймали наркома держконтролю Скрипника.
У липні-серпні загони Соколовського, Колесниченка, Палієнка громлять ворога на Новоград-Волинщині. На сторону "бандітов" переходять червоноармійські частини. "8 июля, - згадував М. Сегал, - армия из 3000 организованных крестьян из окрестных деревень, вооруженных палками, напали на "ревком", знищивши 115 більшовиків.
Захопивши Звягель на місяць, повстанці організували "трудові ради", а також скликали повітовий селянський з'їзд для впор ядкування життя у повіті.
Фотографії українських повстанців - від Харківщини до Поділля - дивіться у розділі "Артефакти"
"Бандами руководили старые офицеры и интеллигенция. Активно проявили себя гимназисты и учителя", - писала газета "Известия" у серпні 1919 р.
Налякані розмахом народної війни, загарбники застосували випробуваний засіб: за обіцяних 7 мільйонів "купили" зрадника (рідного кума - справа "тушок" живе і діє дотепер!), який вночі з 7 на 8 серпня у приміщенні горбулівської гімназії вбив Дмитра Соколовського.
Дослідники К. Завальнюк і Т. Стецюк твердять, що і досі двері кімнати, де сталося це підступне вбивство, зберігають слід від кулі зрадника...
12 жовтня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Ради Народних Міністрів, в якій, зокрема, зазначалося:
"Призначити щорічні пенсії та одноразові допомоги нижчезазначеним особам:
1) За великі послуги перед Україною забитого большовиками Отамана повстанців Дмитра Соколовського - вдові його - Надії Соколовській - пенсію в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень на рік, починаючи з 7 серпня 1919 року і одноразову грошову допомогу в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень".
Неймовірно, але земляки Дмитра навіть у час остаточного встановлення більшовицької окупації підняли питання про вшанування справжніх, а не нав'язаних героїв.
Витяг з протоколу №47 засідання бюро Радомишльського партійного комітету КП(б)У від 9 травня 1921 року:
"§12. Заслушав заявление Горбулевского волпаркома за №55 ... от 22 апреля, постановили: ... 2) относительно памятника бывшему бандиту Соколовскому, созвать сход или съезд комнезамов, на котором вынести постановление о том, что Соколовскому памятника не нужно ставить, а необходимо его снести, как памятники царей и бандитов".
Святу справу Олекси і Дмитра за визволення народу продовжив старший брат Василь. Саша, гімназистка "4 кляси", зміцнювала свою славу "сурмача" й організатора народних загонів.
Під час серпневого наступу Армії УНР на Київ повстанська бригада імені Дмитра Соколовського прилучилася до І-го Українського корпусу. Повстання селян провадилося з великою урочистістю, молебнями, освяченням зброї.
Повстанці знову здобувають Радомишль, 25 серпня - допомагають війську УНР взяти Житомир, 27 серпня - Брусилів.
В час цього тріумфу і найбільших перемог гине отаман Василь Соколовський. Знову ті ж агенти-зрадники підступно схопили Василя і передали ворогові...
Останній брат, священик Степан, міг воювати словом, а не шаблею. Настав час наймолодшої сестри - Олександри.
Юна амазонка Саша Соколовська пройшла своєрідний ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища. Ставши там отаманом Марусею на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.
Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював "граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки". Він залишив нам оповідання "Отаманша Соколовська", видане 7 вересня 1920 р.
Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:
"Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.
Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: "Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!.."
... Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. ... Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю...
Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут".
Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, Р. Коваль відзначав родимку над її верхньою губою.
"Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. ... Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: "Смерть ворогам України!" - писав К. Поліщук.
Яким воїном? Фещенко-Чопівський згадував:
"Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. ... Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом ... серед селян Маруся була легендарною особою, ... дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів".
Яким лідером?
"Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини", - переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.
Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами УНР та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся "здобула Київ і пару днів їм володіла", як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках "Батьківщини" із Жанною д'Арк.
Воювала Маруся і на Поділлі, брала участь у окружному з'їзді отаманів у Германівці разом з отаманами Лихом, Ангелом, Голубом, Кармалюком...
На початку листопада 1919 р. військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом.
Йдучи у бій, Соколовська промовила віщі слова: "Це буде мій останній наступ". Мабуть, недарма за силою впливу на людей, умінням виходити з критичних ситуацій та пророкувати Сашу вважали козачкою-характерницею.
5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма "люїсами" на чолі із сотником Мухобоєм пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень - на Фастів. 11-ту та 12-ту сотні на чолі з ад'ютантом Шабатуркою, отаман залишила в резерві при штабі у селі Тиха Балка.
"Ми йдемо не для того, щоб програти, а для того, щоб виграти!" - гукнула побратимам.
Під Фастовом соколовці оточили червоних. А біля Мотовилівки, маючи 10-тиразову перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат.
Маруся рушила до Мотовилівки, повернувшись через 15 хвилин. Далі даю слово воїну-письменнику К. Поліщуку, який був поряд з Сашею і зафіксував для вічності її велич:
"Мухобой убитий! Білі біля самого села. Всі до зброї! ...Ви, Шабатурка, беріть із собою півсотні козаків і спробуйте затримати їх деякий час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Ви, - звернулась до мене, - беріть під свою команду "запас" і пошліть його у село за боронами, які кинете догори зубцями в ті калюжі, що на околиці села.
Години півтори боровся Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на крок уперед. Коли все було готово, кинувся тікати у село. Білі пустили слідом за ним кавалерію. Здавалося, що не більше, ніж за дві-три хвилини, ми всі покладемо свої голови під їх шаблями. Але трапилось зовсім по-іншому.
Кавалерія зі всього розгону ускочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубцях борін. І в той момент, коли у білих виникло замішання, отаманша кинулась на них збоку і почала нещадне винищення. Кулемети наші заливалися, тріщали і сікли ворогів на капусту. Козаки, які раніше втікали, тепер повернулися назад і перейшли у наступ.
Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських та осетинських трупів серед колон, які зав'язли у боронах і не могли тікати назад".
Але з боку Фа стова у контрнаступ перейшли червоні. Маруся наказала збиратися всім у Велико-Половецькому лісі, сама ж залишиться на місці, доки не відступлять усі козаки...
В цей час, скориставшись метушнею, з-під варти втік арештований Марусею ад'ютант-ворохобник Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю...
Так виглядають більшість версій про загибель Марусі. Є й інші. Існують свідчення і про те, що Маруся зі своїм загоном ще довго воювала і через Румунію емігрувала на Захід.
Читайте також: ОУН, УПА та АБН: українські націоналісти співпрацювали з різними народами
На сосновому хресті новий отаман Шабатурка написав непафосний некролог: "Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!"
У статті використано матеріали з книг Костянтина Завальнюка і Тетяни Стецюк "Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша "Маруся")", Романа Коваля "Багряні жнива Української революції", "За волю і честь", Клима Поліщука "Атаманша Соколовская", добрі поради Василя Шкляра, яким автор дякує за святу роботу.
No comments:
Post a Comment