Реферат з дисципліни "Козацтво на Півдні України"

Вступ

Бугогардівська паланка - адміністративно-територіальна одиниця Запорозьких Вольностей часів Нової Січі (1734-1775). Площа Б.п. дорівнювала 20.984 км2. Бугогардівська паланказаймала степи між лівим берегом Південного Бугу, та правим берегом Інгульця - з одного боку, та Дніпром і новосербським кордоном, - з іншого. По території Б.п. протікали притоки Південного Бугу: Інгул, Мертві води, Синюха. В її межах було 373 зимівника. Крім того, тут були села: Соколи, Вербове, Балацьке, Мигія, Корабельне, Громоклія та ін. Центром паланки був Гард. Тут знаходились кращі рибні заводи запорожців. У Гарді знаходилась паланкова старшина та гарнізон прикордонної сторожі. Оскільки тутешні землі були не дуже родючими, то мешканці обробляли її в мізерній кількості. Від інших паланок Бугогардівська паланка відрізнялася своєю чітко вираженою господарською спеціалізацією: в основному її формували дві галузі - рибальство та мисливство. Артілі лисичників (головний предмет полювання - лисиці), мали свій курінний лад, окремого виборного отамана. Здобуті ними хутра високо цінували на закордонних ринках, і ця паланка була основним постачальником цього товару на ринки сусідніх держав.

В рефераті зроблено спробу хоч в якійсь мірі простежити в хронологічному порядку історію розвитку Бугогардівської паланки з часів утворення, і майже до кінця існування Нової Січі (1734-1775 рр).

Клепаний острів - Бугогардівська паланка, Гранітно-степове Побужжя

Верхня частина Клепаного острова, затопленого Олександрівським водосховищем. Місце розкопок М.Товкайлом козацької церкви - духовного центру паланки

Історіографія та хронологія Бугогардівської паланки

Територія півдня України, до складу якої входила також і територія Бугогардівської паланки, завжди являла собою ласий кусень для тих держав, що її оточували. А це були Росія з півночі, з так званою Новосербією, з заходу - Польща та Отоманська імперія, з півдня - Кримське ханство та Єдісанська і Єчікульська ногайські орди, що кочували степами Північного Причорномор'я. Лівобережна Україна тоді вже входила до складу Російської імперії, хоч і являла собою своєрідну автономію. Ось чому за ці багатющі землі протягом століть, і особливо у XVIII столітті весь час точилася боротьба.

Не зважаючи на те, що ці землі входили до Запоріжжя, і на них поступово виникали різні оселі (зимівники, курені, маєтки, городки, форпости, пасіки тощо), загарбницька політика урядів вищезгаданих держав мала на той час місце. Селянство, що проживало на цих землях, дуже потерпало від різного роду утисків, експлуатації праці, всілякого приниження та глумління польськими панами, російською стороною, татарами-ногаями, та турками, які іноді подавалися збройними загонами по території Дніпровського Правобережжя, і нищили не тільки оселі, а й селянство. Жорстокість пануючих та постійні знущання над біднішими верствами населення, насильницьке поширення уніатства супроти православ'я - все це разом замішувалось на різного роду скаргах, та збройних виступах страждаючого населення Правобережжя.

Брама - Бугогардівська паланка, Гранітно-степове Побужжя

Нинішня, 2009 р. вершина Олександрівського водосховища. Затоплений поріг V к.с. Гард, праворуч - велика скеля Брама та "Одеська стінка" - скалодром

Та незабаром, у 1734 році, було створено Нову Січ з її адміністративно-територіальним поділом. Як відомо, Нова Січ поділялась на Самарську, Інгульську, Прогноїнську та Буго-гардівську (на правому березі Дніпра) паланки. Щодо останньої, то вона охоплювала степові землі, розташовані від правого берега річок Інгульця та гирла Мертвоводу вверх, до кордону України, що на той час була зайнята Польщею, та від місця, що займав Гард на Південному Бузі по річці Синюсі. Межевим записом 1705 року вже зазначено місце розташуванняЗапорізького Гарду, що розміщувався в гирлі оврагу Ташлику на Південному Бузі в 2-х верстах від переправи. Це місце спочатку призначалось тільки з метою водної переправи та рибальства, але ще в XVII столітті перетворилось у найважливіший кордонний пост, або адміністративний центр паланки.

Як свідчать археологічні розкопки деяких частин цього місця, було добуто ряд матеріалів XVII-XVIII ст., зокрема відкрито на Гардовому острові залишки стаціонарної будівлі турлучного типу та ряд інших будівель, що дозволяє простежити історію гарду. Д.І. Яворницький так подає опис гарду: "він... являє собою...загороду, або китець, для ловлі риби... влаштований із двох перегородок на зразок драбини, покладених боком одна проти іншої у воді між камінням, і напіввідкритих, щоб у них без перешкод могла проходити риба, що пливла проти течії. Цей гард влаштований на місці порога, де річка звужується з двох боків камінням і має невелику течію поблизу правого берега Бугу".

Сокурова балка - Бугогардівська паланка, Гранітно-степове Побужжя

Сокурова балка напроти скелі Пугач (правий берег Бугу)

Скальковський пояснює, що "Гард в южной Украине - место для рыбных ловель, отчего и урочище получило своё название. Слово Г ард, вероятно, значит и всё устройство рыболовных мест; ибо находим, что запорожцы для "постройки гарду" получали лес из Бершадской губернии". Яворницький Д.І. також свідчить про те, що кордони земель запорозьких проходили повз р. Південний Буг через Гард, де знаходився умовний прикордонний камінь. Крім цього, в Гарді була розташована церква. Гард був дуже зручним місцем, який приваблював різних людей, які шукали можливість у суворих обставинах тієї дійсності вижити. Тут вони годувались, займались рибальcтвом, або випасом худоби неподалік від Гарду, та іноді відбували сторожову службу на перевозі. На чолі з гардовим полковником тут мешкало або перебувало тимчасово від 200 до 500 різних людей, але найбільше - запорізьких казаків, що захищали південно-західні кордони Правобережної України.

Події, що відбувалиcя на землях Вольностей Запорозьких, не обминали території Бугогардівської паланки. Торкаючись цих подій, що являли собою селянсько-гайдамацькі виступи на Дніпровському Правобережжі, В. Антонович поділяє їх на три етапи, або, як він зазначає, моменти.

Пугач - Бугогардівська паланка, Гранітно-степове Побужжя

Пугач, вид з протилежного берега

Перший етап пов'язаний з повстанням Верлана в 1734 р., другий етап пов'язаний з повстанням селян у 1750 р., які тікали від кріпацтва і приєдналися до гайдамаків. Третій відомий під назвою Коліївщини - 1768 р.

Та ще напередодні зародження Нової Січі в 1733 р., користуючись тим, що в Польщі почалася боротьба за владу між прихильниками князя саксонського Августа ІІІ, і прихильниками бувшого польського короля Станіслава Лещінського, російські війська вступили на територію Правобережної України. Вони мали намір вигнати з Польщі Лещинського. Козаки також взяли участь у цій справі. Та згодом селянство, побачивши, що об'єднані сили російських військ і козаків громлять польську шляхту, теж потягнулось до збройних виступів, і незабаром почалося широко масштабне повстання. Його очолив старшина двірських козаків князя Любомирського Верлан, який з часом прийняв титул полковника. До нього приєднався Сава Чалий (Чаленко), що став одним з ватажків селянсько-гайдамацького руху, і діяв зі своїми загонами на кордонах Польщі, Туреччини та Росії, і про якого дослідниками висвітлено більш, ніж достатньо. Загони Чалого чисельністю до ста, а то й більше гайдамаків, складалися з волохів, циган, поляків, і з десятка втікачів-запорожців, яких приховував бугогардівський полковник Василь Пхайко, за що вдячні козаки на городжували його хабарями. Як стверджував гайдамака Василь Тумка, гайдамацькі загони напередодні формувалися у Запорізькому Гарді, а потім йшли до Савки Чалого, та інших загонів, які діяли на польській території, розорюючи маєтки і села, переслідуючи шляхту. За наказом кошового атамана гардовий полковник Василь Пхайло шукав Савку Чалого, але не знайшов.

У 1734 р. гайдамаки Чалого напали на грецьких купців і пограбували їх. Та коли київський генерал-губернатор граф Вейсбах у 1735 р. наказав Кошу Нової січі зібрати інформацію про дії гайдамаки Чалого, який більше двадцяти років наводив жах на території польської України і називав себе не інакше, як "дійсним представникам війська запорозького", то Кіш пояснив, що Савка Чалий став зрадником запорозьких козаків і найманцем польської шляхти. Він наприкінці 1736 р. прийшов до польського регіментаря Маніковського і присягнув на вірність короні Речі Посполитій і був призначений полковником.

Починаючи з 1737 р., Чалий "почав ловити гайдамаків, і чинити, ганяючись за ними по запорізьких землях, великі шкоди вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорізькому... З полком найманого польського війська він став у Немирові, і звідти без жалю вистежував і громив ватаги своїх бувших товаришів, а коли ті одного разу (у 1740 р.) почали тікати на Запоріжжя, то він... вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, розігнав команду і самий гард - дерев'яні споруди - греблі між порогами для ловлі риби".

Однак вже восени 1734 р. загони Верлана були розгромлені, і їх залишки та поодинокі запорожці ховалися понад Південним Бугом по байраках Запоріжжя.

Але з 1736 р. відновлюються гайдамацькі походи на чолі з Савою Чалим, Матвієм Гривою, Іваном Медвідем, Харком та Гнатом Голим. Останньому належить честь покарання за зраду запорозької справи Савою Чалим. Як стверджують деякі дослідники, в грудні 1741 р. Чалого було покарано Гнатом Голим з товаришами, які "поранили його списами і, захопивши живого у бранці, привезли в січ, а там військовий суд засудив його до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями", хоча деякі документи свідчать про інше. "В 1741 году называемой Игнатко с другими козаками и гайдамаками, приехав в дом полковника Савки, находящегося в службе у великого коронного гетьмана, упомянутого полковника мучительськи умертвили и весь дом ограбили ценою на восемдесят тысяч польських гульденов".

Д. Мордовцев також говорить про долю бугогардівського полковника Василя Пхайка, якого запорозький суд звинуватив як посібник.